Страшенно... неймовірно...

      Одна з тих унікальних книг після якої розумієш: ось так потрібно писати. Ти можеш прочитати сотні книг, вигадати неймовірно заплутані сюжети, декілька паралельних світів, захоплюючі образи, але якщо ти вмієш писати так як Фоєр, то до біса це все. Можна просто взяти за ідею стан хлопчика який пережив смерть тата, додати до цього загадковий ключ, несподівану розв’язку його таємниці і приправити це романтичною історією бабусі і все - перед вами шедевр. Все, що вимагається від автора додати дрібку незвичайних цитат.

    Отож, як ви вже зрозуміли, це історія хлопчика який втратив найріднішу людину – свого тата. Сталося це під час теракту 2001 року. І, власне, книга про те, як дев’ятирічний Оскар Шелл справляється з цією втратою і намагається подолати страхи, які з’явилися після пережитого: страху мікробів, літаків, салютів, арабів, залишених сумок, диму, високих будівель… На протязі книги він намагається розгадати таємницю ключа, якого знайшов після смерті тата в його речах і, власне, навколо цього обертається сюжет. Для Оскара це ще одна спроба відтягнути момент, коли доведеться остаточно попрощатися з татом і відпустити його назавжди. Окрім цього, читач дізнається історію бабусі та дідуся Оскара, яка аж ніяк не схожа на банальну історію кохання. Вона зводиться до серії листів, які бабуся і дідусь писали на протязі свого життя. І якщо на початку ці дві історії йдуть паралельно і здається трохи недоречним писати такі різні історії як одну книгу, то врешті-решт вони переплітаються і все стає на свої місця.

     Загалом, страшенно захоплююча та неймовірно чуттєва книга. Одна з тих, після якої важко почати читати щось нове. Одна з тих історій, до якої хочеться повертатись знову і знову. До Томаса, Анни, Еббі, Вільяма, Рути, Аарона, Ади, Рона, Аліси, Стівена Хокінга та Оскара Шелла, щоб заново пережити давно відому істину: живих треба берегти, мертвих – пам’ятати.
       Моя оцінка 10 з 10

    “...Людина – це єдина тварина, яка вміє червоніти та сміятися, сповідує релігію,  веде війну і цілує в губи. Тож у якомусь сенсі, що більше ви цілуєтесь в губи, то більше ви людина...”

                   Джонатан Сафран Фоєр "Страшенно голосно та неймовірно близько"

"Будинок, в якому" - інтрига

    Мій перший огляд хочу присвятити величному, епічному, геніальному роману "Будинок, в якому." Сюжет роману розгортається в притулку для дітей. Проте є два "але" в цій, здавалося б банальній ідеї. По-перше, діти, які там живуть, інваліди. По-друге, деякі з них мають певні здібності. Спочатку розповім про те, що сподобалося. Перш за все герої книги. Вкрай рідко можна знайти настільки детально продумані образи. Діти, які живуть в цьому будинку абсолютно непересічні персонажі. Головною характеристикою кожного з героїв є призвісько. Тут нікого не називають на ім'я. Протягом книги розкриваються їх глибоко приховані таємниці завдяки яким читач розуміє наскільки точно підібрано друге ім'я. Характери героїв докорінно відрізняються. Тут не можна знайти не те, що однакових, а навіть схожих героїв. Головним героєм роману виступає Курильщик, людина, яка протягом всього роману намагається знайти своє місце в будинку, викриваючи при цьому такі таємниці його мешканців і самого притулку, про які йому навряд чи хотілося знати. Окрім Курильщика, багато ролі приділено Сфінксу (його історія певно найбільш загадкова і відкривається лише наприкінці), Сліпому (він вважається головним в будинку, бо з думкою викладачів тут ніхто не рахується), Шакалу Табакі, Македонському, Лорду, Чорному, Стерв'ятнику. Протягом роману нові герої з'являються постійно, тому перераховувати тут всіх не стану. Просто хочу зазначити, що навіть якщо комусь з них приділено лише один абзац, його образ всеодно буде зрозумілий читачу. А ще, оскільки в романі існують окремі розділи присвячені подіям в минулому, два різні герої з різними призвіськами з різних часів можуть в результаті виявитись одним персонажем. Причому деяких персонажів можна одразу знайти в різних часах, а когось лише з підказки автора. Ну і ще хочу згадати про саму атмосферу будинку. Протягом історії стає зрозуміло, що керують будинком діти, дорослі виконують таку собі роль масовки, яка боїться справжніх акторів. Тут немає жодного порядку, або чогось схожого на дисципліну. Хтось живе за правилами, хтось - ні. Вибір роблять самі діти. 

     Проте, хоч яким шедевром не здавалася б книга, а недоліки знайти тут не важко. Точніше він один - книга не має сюжету. Історія дітей-інвалідів триває, а нічого не відбувається. Розкриваються характери персонажів, описується їх минуле, відкриваються таємниці будинку, трохи згадуються незвичайні здібності дітей, а що далі? Результату немає. І тому після прочитання є невеличке розчарування типу "Це, що все? А далі що? Суть в чому?"

     Отже, висновок. Книга непогана, написана гарною літературною мовою, герої чудові, атмосфера книги продумана до найменших дрібниць. Проте, надто  довга для книги без сюжету. Особисто мені доводилося примушувати себе дочитати її до кінця. І, звичайно, розчарування після прочитання. Хотілось би якусь кульмінацію наприкінці та логічнішу розв'язку. 

       Моя оцінка 7 з 10

       

      "...Я розумію, як це - не приручати, якщо ти любиш, коли люблять тебе, якщо знаходиш молодших братів, за яких ти відповідаєш до кінця своїх днів, якщо перетворюєшся на чайку, пишеш незрячому любовні листи, які він ніколи не прочитає. Якщо, не дивлячись на твою впевненість у власній потворності, хтось умудряється закохатися в тебе, якщо підбираєш бездомних собак і кішок і випавших із гнізд пташенят, якщо розпалюєш багаття для тих, хто цього не просив..."

Міріам Петросян "Будинок, в якому"