Страшенно... неймовірно...

      Одна з тих унікальних книг після якої розумієш: ось так потрібно писати. Ти можеш прочитати сотні книг, вигадати неймовірно заплутані сюжети, декілька паралельних світів, захоплюючі образи, але якщо ти вмієш писати так як Фоєр, то до біса це все. Можна просто взяти за ідею стан хлопчика який пережив смерть тата, додати до цього загадковий ключ, несподівану розв’язку його таємниці і приправити це романтичною історією бабусі і все - перед вами шедевр. Все, що вимагається від автора додати дрібку незвичайних цитат.

    Отож, як ви вже зрозуміли, це історія хлопчика який втратив найріднішу людину – свого тата. Сталося це під час теракту 2001 року. І, власне, книга про те, як дев’ятирічний Оскар Шелл справляється з цією втратою і намагається подолати страхи, які з’явилися після пережитого: страху мікробів, літаків, салютів, арабів, залишених сумок, диму, високих будівель… На протязі книги він намагається розгадати таємницю ключа, якого знайшов після смерті тата в його речах і, власне, навколо цього обертається сюжет. Для Оскара це ще одна спроба відтягнути момент, коли доведеться остаточно попрощатися з татом і відпустити його назавжди. Окрім цього, читач дізнається історію бабусі та дідуся Оскара, яка аж ніяк не схожа на банальну історію кохання. Вона зводиться до серії листів, які бабуся і дідусь писали на протязі свого життя. І якщо на початку ці дві історії йдуть паралельно і здається трохи недоречним писати такі різні історії як одну книгу, то врешті-решт вони переплітаються і все стає на свої місця.

     Загалом, страшенно захоплююча та неймовірно чуттєва книга. Одна з тих, після якої важко почати читати щось нове. Одна з тих історій, до якої хочеться повертатись знову і знову. До Томаса, Анни, Еббі, Вільяма, Рути, Аарона, Ади, Рона, Аліси, Стівена Хокінга та Оскара Шелла, щоб заново пережити давно відому істину: живих треба берегти, мертвих – пам’ятати.
       Моя оцінка 10 з 10

    “...Людина – це єдина тварина, яка вміє червоніти та сміятися, сповідує релігію,  веде війну і цілує в губи. Тож у якомусь сенсі, що більше ви цілуєтесь в губи, то більше ви людина...”

                   Джонатан Сафран Фоєр "Страшенно голосно та неймовірно близько"