Уламки

Завжди хвилююсь перед тим, як почати читати роман про війну. Як на мене в таких книгах автор не має права на помилку. Якщо писати про війну, то книга мусить бути правдивою наскільки це можливо. Без прикрас, без вигадки, без дріб’язковості. І при цьому не виглядати сухим трактуванням фактів. Беручи до рук роман «Соловей» Крістіни Генни боялась, що він не виправдає себе. Не зможе відкрити для мене щось нове, невідоме. Врешті-решт, не думала, що лишилось ще щось в історії Другої Світової, невідоме для мене. Проте мушу визнати, він мене дійсно вразив і лишив після себе суперечливе враження. З одного боку, він дійсно цікавий та захоплюючий, пронизливий та вражаючий. З іншого, відчуття, які лишились після прочитання ніяк не можна назвати радісними. Я сподівалась, що відчую надію, цінність життя, істинну силу любові, яка завжди супроводжує героїв подібних книг. Проте, тепер я знаю, для людей, які бачили війну, вона ніколи не закінчується. Привиди нікуди не зникають, а для повернення до того, що ми називаємо нормальним життям, потрібно куди більше часу ніж здається.

А ще я зрозуміла, що насправді нічого не знаю про Другу Світову…

Книга відкриває нам історію двох сестер, яким не пощастило жити у Франції в часи війни. Вони мають спільне горе: маму, яка померла від хвороби і тата, який хоч і повернувся живим з Першої Світової, проте насправді лишився на ній. До доньок він тепер байдужий і після смерті дружини відсилає подалі від себе. В окупованій німцями Франції кожна по своєму намагається вижити.

Молодша Ізабель завжди мала войовничий, неконтрольований норов. І не хотіла стояти осторонь, поки окупанти знищували її країну. Вона не могла піти воювати з чоловіками, але могла поширювати агітаційні листівки, перевозити бандеролі та рятувати невинних.

Старша В’янн намагається просто не померти від нестачі харчів, постійних хвороб, холоду і не дати померти доньці Софії. Вона намагається не наражати себе на небезпеку, але врешті-решт їй доведеться багато втратити, щоб врятувати не лише свою доньку, а й чужих їй дітей.  Єдина надія, яку вона плекає: повернення чоловіка, який пішов воювати.

Кожна з них веде свою боротьбу і кожна по своєму за це заплатить.

Моя оцінка 10 з 10.

"…Це чоловіки розповідають історії.. А жінки просто живуть із тим, що сталося. На тій війні ми були як тіні. Коли вона скінчилася, на нашу честь не влаштовували парадів, ми не отримували медалей, про нас не згадали в роботах з історії. На війні ми робили те, що мусили, а коли вона завершилася, зібрали уламки нашого життя і почали все спочатку…"

Крістін Генна "Соловей"